Як виростити кластерну економіку з радянського світогляду

Chief Investment Officer компанії Innovations Development Platform
Військові стартапи: міфи й реальність співпраці з державою

Інноваційний процес – це пошук або створення механізмів розв’язання певної проблеми. Він виникає, коли ми вже розуміємо, яку саме проблему хочемо розв’язати, але поки не знаємо точно, як.

Мабуть, усі погодяться з тим, що Україна має перейти до моделі інноваційної економіки (innovation driven economy). Це першочергова потреба. Але з чого ж починати?

Я вважаю, що починати слід зі змін у сфері освіти, бо, на мій погляд, з освітою у нас проблема. Сучасна освіта – це передусім розуміння базових тенденцій, взаємозв’язків та процесів. Її основна функція – навчити найліпших систем та методологій з розвитку тієї чи іншої галузі, навчити застосовуванню найкращих світових практик і надати розуміння того, що інформаційна гнучкість є невід’ємною складовою процесу безперервного навчання.

Я маю на увазі поглиблені знання, а не поверхневі, що базуються на прочитанні однієї-двох книг. Знаєте, як багато людей розуміються тепер на економіці, прочитавши «Сінгапурське диво» та «Стратегію блакитного океану»?

Якщо ми продовжимо нехтувати провідними практиками, то вже у найближчі 20 років опинимося у гіршій ситуації, ніж є зараз.

Тому передчасно говорити про механізми адаптації, коли ми навіть не розуміємо, що відбувається у нас під носом. Адаптація – це дія, а у нас поки домінує бездіяльність у цьому напрямку. Так, бізнес щось робить, але критичної маси ініціатив, необхідних для запуску процесу трансформації економіки, поки бракує. Коли це станеться, бізнес достукається до політикуму, адже ігнорувати море новітніх економічно-соціальних чинників буде нерозумно. Лише тоді у політикуму виникне невідкладне питання «Що робити?».

Загалом, це нормальний процес для країн, що розвиваються. Існування внутрішніх і зовнішніх чинників – здоровий стимул для розвитку країни. Але вони потребують комплексного опрацювання.

Зокрема, в Україні внутрішнім чинником є соціальне невдоволення, що постійно зростає. І недаремно. Представник програми розвитку ООН в Україні Ніл Уокер у 2017 р. заявив про критично велику частину нашого населення, яка живе за межею бідності, – це 60%! У рейтингу щасливих країн Україна перебуває на 137 місці зі 141 держави, між Туркменістаном і Єменом.

Зовнішній чинник – це загроза з боку сусіда на сході країни. Воєнний конфлікт із Росією є тригером розвитку, але остаточно цей чинник не став вирішальним. Потенціал для зміцнення національної свідомості, який був у 2014 р., втрачено.

Підґрунтям для подальшого розвитку буде або зовнішня загроза з боку Росії, або соціальна криза, тобто внутрішній чинник. Або ж ініціатором і двигуном прогресу виступить український бізнес. Інші альтернативи людство поки не вигадало.

Ключова методологія системного розвитку інновацій – це кластерна модель, яка полягає у реалізації потенціалу територій, а не індустрій. Це можливість бачити й думати більш глобально, залишивши радянські стандарти позаду.

Зараз ми мислимо такими поняттями, як «індустрія» або «сектор економіки». Але в сучасному середовищі межі стерті, секторів не існує. В епоху глобалізації важливо мати стратегічний підхід і конкурентні переваги, які засновано на ключових компетенціях, важливо мислити логікою value chain. Про сектори треба забути як про пережиток минулого.

Приклади такого підходу в Україні вже є. Хоча їх можна перелічити на пальцях. Деінде проглядаються поодинокі спроби у Києві, Львові, Харкові, Чернівцях, Житомирі тощо. В Чернівцях – це яблучний кластер, у Житомирі – деревообробний, а в Києві – Українське агентство кластерного розвитку «КЛАСТ-УА». У стінах Києво-Могилянської бізнес-школи було створено проект зі сприяння розвитку кластерів в Україні. Тобто ініціативи є. Але 95% з них не виживає через нестачу критичної маси однодумців. На жаль, наше середовище поки не сприяє інкубуванню подібних ініціатив. Роль двигуна тут може виконувати або держава, або бізнес. Більше нікому.

Коли ж говорити про розвиток інноваційної екосистеми, то вона розвивається досить слабко. Як живі приклади можна згадати UNIT.City, UA.RPA, «Платформу розвитку інновацій» та окремі інкубатори, скажімо, Reactor.ua та «1991». Я веду до того, що екосистему розвивати легше, ніж кластерну економіку, проте й вона розвивається повільно у нашому просторі.

Не треба будувати ілюзій стосовно допомоги Україні. Не треба чекати підтримки Європейського Союзу чи ще когось. Стан вітчизняної економіки – це наслідок нашої безвідповідальності та бездіяльності. Тож і виправляти ситуацію маємо самі.

З 2014 р. створено чимало ініціативних груп, агенцій та офісів. Усі працюють і пропонують робочі ідеї. Але головного Проектного офісу з координації інноваційних проектів, який би узгоджував їхню роботу, досі не існує.

Я вважаю, що для початку необхідно створити Проектний офіс і на першому етапі його існування зобов’язати займатися лише одним питанням. Це розробка найкращих міжнародних практик і адаптація їх до законодавчої регулятивної сфери України, що пов’язана з розвитком інноваційною діяльності. Також вважаю за потрібне надати такому офісу відповідний статус на рівні Кабінету Міністрів та Верховної Ради.

З усім іншим бізнес здатен упоратися самостійно.