Україна як світовий центр кібербезпеки. Чому ні?

Україна як світовий центр кібербезпеки. Чому ні?

Останніми роками Україна стала полігоном для випробування кіберзброї та нових форм кібератак, а точніше – навіть полем кібербитви. Так сталося тому, що ми це дозволили. Наш кіберзахист ще до війни був на об’єктивно слабкому рівні. І не лише тому, що ним ніхто не займався на державному рівні, а тому що багато подібних процесів контролювалося силами, які були не зацікавлені у дієвій системі національної безпеки України, а радше навпаки.

Звісно, і прості лінь та неробство, що виражалися у формулі «Кому ми потрібні?», призвели до того, що на рівні кіберзахисту український держсектор, наприклад, був практично незахищений.

Із кожною новою атакою, поступово, до українських компаній і держави приходить усвідомлення того, що кібербезпека – важлива складова нацбезпеки. Однак стати «світовим центром кібербезпеки» за один день або рік неможливо, особливо в гущі подій. Хоч це і дещо спрощено, оскільки кібератаки мають екстериторіальний характер, наявні «світові центри кібербезпеки» діють на умовно мирних територіях або на суміжних, наприклад, в Естонії.

При цьому просто захотіти й стати лідером із кібербезпеки на світовому рівні неможливо, особливо в країні з низьким рівнем життя і недостатнім фінансуванням цієї сфери або конкретного проекту. Крім того, створення таких центрів – це не рішення однієї країни (за винятком супердержав – Китаю і США), а результат домовленостей і зусиль міжнародних організацій, наприклад, НАТО.

Простою мовою, це дорого і, крім того, не зовсім логічно – власними силами створювати «світовий центр кібербезпеки». Інша річ – організувати такий інститут в Україні за сприяння світової спільноти, що стало б добрим рішенням для нашої країни.