Віра в істину: хто визначає межі науки

Історикиня, докторантка Нью-Йоркського університету, дослідниця історії радянської медицини
Віра в істину: хто визначає межі науки

Коли хтось ставить питання «Де межа між наукою і псевдонаукою?», то відповідати людині поза «цехом» трохи ніяково. Кожна відповідь буде або занадто наївною і банальною, або навпаки – провокаційною і викликатиме обурення тих, хто щоденно займається науковими дослідженнями.

Я займаюся історією та антропологією науки, і мені завжди дуже цікаво, як науковці борються за межі між визнаним і невизнаним знанням, між «наукою» і «вірою». І саме ця історія боротьби за визнання, її політичний і економічний боки здаються мені найбільш важливими для розуміння, що таке взагалі наука.

Досліджуючи історію медицини, я зрозуміла, що це те поле практики, де дуже виразно стикаються політика і наукові теорії. Моє завдання – реконструювати аргументи, дізнатися, що думали лікарі певного часу, як вони розуміли ту чи іншу хворобу та її лікування і як це вписується в їхнє широке політичне мислення.

Тому мені важко зрозуміти, що мають на увазі, коли говорять про якесь універсальне поняття науки. Моє бачення «наукової істини» базується тільки на локальних, обмежених спостереженнях і співставленнях, як, наприклад, дореволюційні «жіночі» лікарі й радянські акушерки-гінекологи, сучасні університетські історичні дослідження в Україні та за кордоном.

На яких підставах деякі представники української науки уповноважують себе визначати, що є наукою, а що має бути вигнане за її межі?

Через це тема недавньої дискусії «Чужі серед своїх: хто зайвий в українській науці?», ініційованої «Домом інновацій», для мене є дуже вдалим матеріалом для спостереження – як самі науковці публічно себе ідентифікують, кого визначають «своїм» і «чужим».

Але замість цілком виправданої уваги до саме українського контексту, до плагіату, жалюгідних зарплат і всього того, що відображає загальну ситуацію в країні, важливо поставити питання цієї дискусії про науковість і її межі в ширший історичний контекст, відповідно – поставити питання до позиції тих, хто говорить від імені науки й істини. Як відбувається ця боротьба за визнання, які її аргументи й мірила, на яких підставах деякі представники української науки уповноважують себе визначати, що є наукою, а що має бути вигнане за її межі як заробітчанство, відсталість, шахрайство, марнославство?

Захід нам допоможе?

Апеляція до уявного «Заходу» як стандарту «справжньої» науки часто звучить у розмовах пострадянських учених. Зокрема, під час дискусії про «своїх» і «чужих» належність до «глобального знання» ставилася як головне завдання і розмова переходила в суперечку про те, хто краще знає, як «на Заході» працюють наукові інституції.

Це дуже ностальгійна картина часів холодної війни, коли здавалося, що світ ділився на дві половини, і треба було лише обрати, з ким ти. Мова, практики й ритуали наукових інституцій у США і в Німеччині дуже різні, відповідно – різний доступ до університетів і решти «фабрик знання» та різний їхній кінцевий продукт.

Величезний масштаб так званої опіоїдної епідемії в США зараз лише починає показувати весь механізм роботи цілої медичної системи – від наукових центрів, які розробляють нові ліки, до державних органів, які контролюють об’єктивність клінічних досліджень ефективності, і до мотивацій та уявлень лікарів, які виписують рецепти своїм пацієнтам.

Опіоїдні знеболювальні засоби стали нормою лікування всіх видів болю завдяки потужній рекламній кампанії та фактичній дезінформації як лікарів, так і пацієнтів, а головне, держави, що контролює надійність досліджень, якими мають керуватися лікарі в своїх судженнях про дію ліків.

Таблетки OxyContin (оксикодон) принесли мільярди доларів виробнику і мільйони наркозалежних хворих, що дістають цей препарат усіма можливими способами, багато з яких перебуває в «сірій зоні» медичної легальності. Щороку десятки тисяч вмирають від передозування цим препаратом, і дуже чітко постає питання: на чиєму боці «наукова істина» і чому не працюють давно вироблені механізми колективної верифікації знання, гордість усіх медичних професій та інституцій, які пишаються своєю історією і місією служіння людству.

Цю понуру картину американської медицини змальовано зовсім не для того, щоб сказати, що українська ситуація краща чи позбавлена тих самих питань. Скандали з державною закупівлею сумнівних ліків на зразок «Таміфлю» чи препаратів для так званого підвищення імунітету добре відомі, як і масова практика лікування симптомів, які давно не вважають хворобами, наприклад у гінекології.

Історія американської та української медичної науки, як визначають громадські (колективні) та індивідуальні «інтереси» та «потреби» і як приймають рішення у сфері охорони здоров’я – все це масштабна історія, що визначає теперішнє, а не абстрактні тези про об’єктивність науки та її універсальність.

На межі між наукою та псевдонаукою

Ця мрія про повернення об’єктивності, про те, що має бути проведена чітка межа між наукою і псевдонаукою, є абсолютно наївною і утопічною – хто має провести цю лінію та утримувати цей кордон, звідки має походити сила істини? У певні історичні моменти таку роль брала на себе держава, тобто ті науковці, які відкидали професійну автономію заради авторитету державної влади.

Ця мрія про повернення об’єктивності, про те, що має бути проведена чітка межа між наукою і псевдонаукою, є абсолютно наївною і утопічною

Зараз неможливо уявити повернення потужних державних механізмів контролю над дослідженнями чи дисертаціями як у США, так і в Україні, – такий контроль потребував би цілої бюрократичної армії. Навпаки, йдеться про принципи самоорганізації, колективних політичних рішень, а не наказів згори. Тому бажання прописати принципи науковості в державних законах, змусити проходити тест західними публікаціями чи іншим чином знайти ідеальне «сито» для справжніх науковців – це бажання віднайти зовнішню точку опори, зовнішню силу істини, а не виробляти правила гри кожного дня тут і зараз, поклавшись тільки на себе і своїх колег.

Один дуже яскравий «симптом» цієї недавньої дискусії підтверджує всю складність чи неможливість провести межу як між наукою і псевдонаукою, між чудернацьким фріком та академіком, так і між науковою дискусією і просто говорінням. Тоді як доповідачі по черзі виступали, передаючи один одному мікрофон і дотримуючись встановленого формату, деякі слухачі в залі одразу відкинули правила гри й самовільно стали «голосом істини», що пристрасно коментує і оцінює кожну тезу.

Така віра у свою власну істину, відкидання процедури запитань і відповідей, формату і рамок, визначених модератором, породжує ситуацію, де стирається різниця між дискусією та шумом голосів і думок, де виділяються найбільш гучні та настирливі. Такі «симптоми» є дзеркальним відображенням всієї ситуації колективного виробництва знання, де одні вірять у встановлені правила гри, у необхідність формальностей, ієрархій і процедури верифікації, а інші – в індивідуальні містичні осяяння і силу своєї істини.