Ви чому такі серйозні? Якою мовою повинна говорити наука

доктор фізико-математичних наук, провідний науковий співробітник відділу фізики біологічних систем Інституту фізики НАН України
Ви чому такі серйозні? Якою мовою повинна говорити наука

Як казав Петро Капіца: «Наука має бути весела, захоплива і проста. Такими ж мають бути і вчені». Щодо простоти можна посперечатися, але в іншому знаменитий фізик мав абсолютну рацію – займатися наукою із епохальною серйозністю на лиці дуже складно. Постійна напружена розумова робота виснажує теоретиків. Експериментальна наука дається важко ще й фізично – експеримент може затягнутися до пізньої ночі, а просто встати й піти додому не можна. Нарешті, науковий пошук може вимотувати і емоційно. Можна тижнями напружено працювати для того, щоб викинути всі результати у відро для сміття і почати наново. І так багато разів. У таких умовах без гумору ніяк не обійтися.

У всьому світі дух легкої неадекватності – це нормальний стан більшості хороших лабораторій. Західні вчені настільки до цього звикають, що й на конференціях, звітних з’їздах і різних офіційних зборах воліють звести формальності й пафос до необхідного мінімуму. Але у нас все не так.

26 квітня я вперше відвідав загальні збори НАН України та переконався, що крім украй гострих проблем із фінансуванням, катастрофічним відтоком молоді та неадекватною державною політикою в української науки є ще одна проблема – надмірна офіційність.

Збори НАН відбуваються підкреслено помпезно. Жоден спікер не дозволяє собі пожартувати. Карбована канцелярщина і клішовані парадні фрази будять підсвідоме бажання стати по стійці смирно і віддати честь членам політбюро… ой, вибачте, президії. При цьому спікери переважно говорять правильні речі, але роблять це настільки нудно і нецікаво, наскільки взагалі можливо.

Хочеться підхопитися і запитати: «Люди, ви чому такі серйозні?!». Це ж професійні сходини «своїх» – говоріть нормальною мовою, у нормальній манері та з людськими емоціями. У людській мові є жарти, метафори й алегорії, а не тільки суха канцелярщина. Не треба боятися, що вас вважатимуть легковажними – вас навпаки вважатимуть живими й цікавими людьми, а не якимись страшенно нудними підстаркуватими дядьками (тітоньок, до речі, було гнітюче мало).

Якщо ви думаєте, що це проблема однієї НАН, то ви помиляєтеся. Совкова бундючність пронизує майже всі наші державні структури – від міністерств і Верховної Ради, до ЖЕКів і трамвайних депо. Майже ніхто не вміє комунікувати із суспільством нормальною мовою. Прес-служби видають на-гора, в основному, такий твердокам’яний канцелярський пафос, що жодна здорова людина просто не в змозі це читати й слухати.

У київському метро нещодавно була кампанія із приведення оголошень і схем у нормальний вигляд. Раніше говорили приблизно так: «До відома пасажирів! У зв’язку з виробничою необхідністю планової заміни тягових електродвигунів на станції отакій будуть проводитися ремонтні роботи в північному вестибюлі, у зв’язку з чим пропускна спроможність станції буде обмежена». Зараз говорять по-людськи: «На станції отакій ремонтують ескалатор на виході в отой бік. Можлива тиснява в години пік». Як ви думаєте, що звучить зрозуміліше? Але ж наука набагато складніша за ремонт ескалаторів у метро, ​​і доносити її досягнення і проблеми до суспільства теж набагато складніше. То навіщо ж додатково все заплутувати і загортати в ці жахливі офіційно-канцелярські пасажі?

Добрий приклад в плані комунікації останнім часом подає хіба що МОЗ – там відмовилися від радянського офіціозу і почали говорити з людьми по-людськи. І це дає результати! За пару місяців дописи про марність гомеопатії, напевно, прочитало вже більше осіб, ніж загальна кількість відвідувачів сайту МОЗ за всі попередні роки його існування. Все тому, що написано по-людськи.

Я абсолютно серйозно вважаю, що поширене уявлення про НАНУ як про заповідник сумовитих дідусів у запорошених піджаках не в останню чергу виникло через надмірну серйозність і пихатість, якою пронизана вся офіційна комунікація академії.

Суспільство просто не знає про те, що за цим «парканом» із похмурої триповерхової канцелярщини є живі, веселі люди. Ці люди здатні пояснити, що вони роблять, навіщо це потрібно і яку користь приносить суспільству, але їх не чути через «паркан». Суспільство вважає відкритих і комунікабельних людей гідними діалогу і охочіше прислухається до них, тоді як глухий пафосний офіціоз викликає лише роздратування.

На жаль, наша наука зараз повільно тоне під вагою безлічі серйозних проблем. Мені здається, що в такій ситуації набагато краще завзято борсатися, ніж іти на дно з монументальної урочистістю «Титаніка». Може, все-таки варто зробити обличчя простіше? А там, може, й люди до нас потягнуться і, чого доброго, якось випливемо.