Які вони – українські космічні стартапи? І чому ми про них майже нічого не знаємо?
25 квітня на конференції iForum відбувся додатковий потік «Місто майбутнього» – спеціальна виставка – прототип міста, побудованого на основі високотехнологічних продуктів і послуг, які створено в Україні. Співзасновниця проекту про науку та інновації InScience Анна Орєхова поговорила з організатором «Міста» Дмитром Бірюковим про те, чому його виставка цього року космічна, що участь у ній дає стартапам і чому непублічність – частина культури українських проектів.
– Цього року тема виставки «Місто майбутнього» – космос. Досить несподівано. Розкажи, чому?
– Насправді тему космосу та авіації в цьому році ми обрали, тому що вона нарешті дозріла. В Україні з’явилося багато якісних проектів, пов’язаних із космосом. Це видно по заходах про космос, які організовують у Києві, у Львові та Дніпрі.
Першою ластівкою став хакатон NASA Space Apps Challenge за підтримки НАСА. Потім відбувся якісно організований і насичений чемпіонат світу з ракетомодельного спорту у Львові. А цієї осені з’явилася і вишенька на торті – Odyssey Foundation зі своїми регулярними мітапами, на яких почали збиратися неймовірні люди й показувати свої розробки – ракети, супутники, аеростати, дирижаблі. Я вже мовчу про те, що люди стали гуртуватися великими групами, щоби подивитися не футбол, а запуск нового Falcon від дядька Ілона. У грудні нам стало абсолютно ясно, що нове покоління українських підкорювачів неба готове і час вже його показувати на національному рівні.
Але навіть при цьому багато хто сумнівався і говорив: «Так, Україна славиться космосом і авіацією, але ж зараз усе в занепаді. Де ви наберете стільки проектів? Що ви покажете?». А ми просто занурилися глибше в різні медіа, познайомилися з ключовими людьми галузі й несподівано знайшли 1 000 легких українських літаків, величезний агродрон, виводок дронів, які вміють танцювати, і громадський НДІ, який понад 70 років займається розробкою дирижаблів.
– Чому ми про це не чуємо? Вони непублічні?
– В Україні непублічність – частина культури. Працюю в українському хай-теку вже понад шість років і спостерігаю її постійно. Я працював у різних галузях – від розумних будинків до віртуальної реальності, і в кожній з них на видноті максимум 10% галузі, решта 90% зберігають інкогніто. Це явище, на мій погляд, базується на кількох речах.
Перша – український ринок майже нікого серйозно не цікавить. Він нерегульований, працювати на ньому складно. Компанії від самого початку орієнтуються на західний, і тому сенсу їм світитися в Україні немає.
Другий момент – тривалий час вважали, що якщо ти тут покажеш щось круте, то в тебе це прийдуть і заберуть. Тому на українському ринку, особливо з виробництвом матеріальних об’єктів, світитися не люблять.
Третій момент – тебе починають тролити. Ти зробив щось уперше – і відразу починається тиск через те, що ти щось зробив не так. Тому розробники або намагаються відшліфувати продукт до ідеалу, або просто не показують його в Україні, бо навіщо витрачати нерви, якщо прибуток від цього не збільшиться.
– Але ж є і протилежні приклади, чи не так?
– Раніше я, як більшість людей, намагався порівняти Україну з іншими країнами. Півтора року я живу в Польщі та, відповідно, роблю свої висновки. Спочатку думав, що ось тут ми не дотягли і тут. Мене рятувало тільки те, що знаю багато про Україну і навіть у порівнянні вона має беззаперечні переваги.
Місяць чи два тому мені спало на думку, що Україну не треба порівнювати з іншими країнами. Її треба порівнювати із нею самою. Стан зараз – і стан рік, два, три тому. Дивитися не на те, куди ми ще не дійшли, а дивитися на те, чого ми вже досягли. Якщо порівнювати в такому ключі, то картинка зовсім інша, тому що у нас є відмінна динаміка розвитку. «Місто», яке збільшилося більш ніж утричі за чотири роки, – яскравий тому приклад.
Так, є проблеми. Коли частина ринку перебуває в сірій зоні, в якій частково не працюють закони та регуляції, складно вести бізнес. Але те, чого ми досягли зараз, – це неймовірно круто. При цьому ми виводимо українські продукти на міжнародні ринки. Вони привертають величезну увагу, за рахунок чудового поєднання ціни та якості. Наприклад, агродрон від Kray Technologies, у якого немає аналогів. Це перший у світі серійний індустріальний дрон!
Другий приклад – електровелосипед від Delfast. Знову ж, ніхто у світі не зробив електровелосипед, який може проїхати 500 км на одному заряді. А хлопці в Україні зробили і зараз налагоджують виробництво. Світ говорить їм: «Вау, оце ви молодці!». Нам слід навчитися цінувати те, що у нас вже є зараз, спостерігати за прогресом і підтримувати його своєю позитивною увагою. Лише тоді у нас з’явиться більше проектів, як Kray Technologies і Delfast, коли у них буде прикритий тил. Нехай не фінансово, але хоча б морально.
– У «Міста майбутнього» класна назва. Але ж вона з’явилася не одразу. Звідки вона взялася?
– Спочатку «Місто майбутнього» називалося Smart City Area. Тобто зона, присвячена технологіям Smart City. Але навіть у найпершому концепті ясно написано, що це простір, у якому люди можуть побачити, як їхнє життя виглядатиме завтра, і нам одразу хотілося робити це у вигляді невеликого містечка.
З першого року проведення виставки ми зрозуміли, що крім Smart City відвідувачам цікава купа інших проектів, які формують наше майбутнє, та й залишатися в рамках Smart City нам не хотілося. Ми подумали, що раз ми будуємо прототип завтрашнього дня, то і назвемо його відповідно – «Місто майбутнього». Назва дуже природно лягла на те, що ми будували, і дала нам простір для творчості. Для міста ми передусім намагаємося набрати якомога більше проектів із найрізноманітніших галузей, щоб воно справді було схоже на живе місто.
– Раз ти вже заговорив про це, то як ви добираєте проекти?
– Ми хочемо, щоб у «Місті» все було максимально інтерактивним, тому дивимося на два параметри. По-перше, що хоче показати компанія, який продукт, яку технологію. По-друге, як саме вона може це показати. До «Міста» люди приходять, насамперед, щоби побачити й помацати. Тому добираємо проекти так, щоб на їхніх стендах було справді цікаво й інтерактивно. Зі свого боку ділимося досвідом з резидентами, намагаємося допомогти класно презентуватися, а не просто бути присутніми.
Є звичайні стартап-алеї, де ніхто не контролює, що ти показуєш. Ти береш собі стіл, кладеш на нього пару флаєрів, ставиш ззаду екран, кладеш поряд прототип – добре, якщо функціональний, – і кажеш: «Ось мій стартап». Цей підхід орієнтований на ділове спілкування, коли ви одразу домовляєтеся з інвестором або партнером зустрітися після виставки та обговорити деталі в особистому спілкуванні. Але такий підхід абсолютно не працює на популяризацію високих технологій.
Тут-таки, в «Місті», ми збираємо проекти, які будуть зрозумілі великій кількості людей, і робимо так, щоб вони максимально могли себе розкрити. Зазвичай близько 20% проектів приходять за заявкою на сайті форуму. 80% шукаємо вручну за згадками в медіа і особистим знайомствам. Потім зв’язуємося із проектами, запитуємо, чи можуть вони реально показати щось цікаве. Якщо так, то беремо їх до себе в «Місто».
– Зрозуміло, а які проекти ви дібрали цього року в «Місто майбутнього»?
– Цього року було багато проектів. Ми спробували вивчити всю аерокосмічну індустрію України, потім розбили її на сегменти. Знайшли ключових людей і відомі проекти. Запросили їх, а вони підтягнули за собою своїх колег. Вийшов чудовий мікс.
Наприклад, було шоу дронів – найперше в Україні. Зграйка дронів у безпечному «вольєрі» показувала неймовірні фігури вищого пілотажу. Синхронно. Під музику. Була алея малих ракет. Вона незвичайна тим, що ракети в ній будують молоді конструктори. Вони не обов’язково працюють у космічній галузі – скоріше, побудова ракет та інших літальних апаратів – їхнє захоплення. Було кілька таких клубів, які разом стояли на одній алеї та показували різні види ракет, двигунів і технологій управління.
Був Центр повітроплавання. Ось є літаки й вертольоти – вони переміщаються в повітрі за рахунок аеродинамічної сили та двигунів, а є штуки, які плавають у повітрі, тому що вони легші за нього. Приклад – дирижаблі. У нашому центрі стояли хлопці, які виготовляють різні стратостати – такі великі кулі, що піднімають у дослідних або бізнес-цілях вантаж на велику висоту. Вони не виводять їх у космос, а просто піднімають високо в атмосферу, збирають дані, здійснюють дослідження або роздають інтернет. У нас були дирижаблі. Здається, що їхня доба минула, але у них цікава технологія, яка може принести ще багато користі людству. Наприклад, перевезення вантажу в дирижаблях. Якщо перевезення не термінове, то воно коштує набагато дешевше і вміщує в себе більше вантажу, ніж за допомогою літака.
Як уже згадував раніше, був великий індустріальний дрон від Kray Technologies. Величезна машина розміром 2х5 м із вісьмома гвинтами. І це перший індустріальний дрон серійного виробництва у світі! Його основне завдання – запилення полів. Індустріальний в цьому випадку означає те, що це перший дрон у світі, який може за один день обробити 300–500 га полів. І він зроблений в Україні. Зараз компанія готує партії для США, Канади, і в них уже налагоджено виробництво.
Ще із цікавих речей сфери аерокосмосу був легкий український літак. Називається A22, від компанії «Аеропракт». Це невеликий верткий літак для двох пасажирів. Цікаво, що компанія «Аеропракт» випустила наразі понад тисячу літаків. Значна частина – це A22. Компаній, які випустили в Україні літаків у такій кількості, більше немає.
На стику мистецтва і технологій буде виставка робіт скульптора і художника з Тернополя Сергія Кузнєцова. Він робить бомбічні скульптури з електронних і механічних відходів. Він може взяти гору сміття і з неї зробити, наприклад, скульптуру робота, корабель космічний або машину. Скільки б разів ти не побачив роботи Сергія, вони завжди приголомшують.
Ще презентували стімпанк-комікс під назвою «Воля». Стімпанк – це про те, як розвивався би світ, якби всі технології ґрунтувалися на парових двигунах і похідних технологіях. А сам комікс про те, як Україна 1917 р. під час революції не втратила свої позиції, а залишилася незалежною країною. І під орудою Петра Скоропадського показала світу, як насправді все має працювати – демократично і добре. У цьому коміксі є купа самобутньої техніки: машини на шести колесах, літальні кораблі, дирижаблі. Виставка Сергія Кузнєцова якраз була присвячена цим героям і техніці «Волі».
Останнє – у «Місті» можна було прогулятися в космосі й відвідати Міжнародну космічну станцію у віртуальній реальності. І не просто відвідати, а ще й виконати пару важливих місій із її ремонту.
– Чи можуть такі виставки стимулювати розвиток ринку? Які приклади ти знаєш?
– Дуже складно назвати конкретні цифри. Але з того, що я спостерігаю, «Місто» – прекрасний комунікаційний майданчик, який дуже потрібен для розвитку екосистеми.
Для мене, передусім, «Місто» – це місце, де круті проекти зустрічаються, знайомляться між собою і на основі їхньої колаборації народжується щось іще масштабніше.
А по-друге – це шалена доза натхнення. Це місце, де можна дізнатися про вже наявні проекти. Ти можеш прийти й побачити, наскільки потужно розвинена індустрія в Україні. Багато людей в цьому сумнівається просто тому, що вони про це не знають. Вони не бачили ці проекти, не розуміють, хто і що робить. А «Місто майбутнього» цю проблему розв’язує.
– Із досвіду всіх років – чи змінилася якість проектів? Чи виросли вони? Наприклад, 2015 р. слід було попрацювати, щоб знайти гарні проекти, а в цьому році як?
– По-перше, в «Місті» завжди додається нова область, нові райони. Наприклад, цього року ми додали скульптури й комікси. Ну і, звісно, все, що літає. У першому «Місті» не було космосу взагалі, а сьогодні – це його головна тема. І з кожним роком у нас виходить відкривати нові горизонти. Навіть мені цікаво, що буде в наступному році.
Кількість і якість проектів зростає. Видно, що екосистема розвивається. З’являються хаби. Наприклад, Concepter, який починався як продуктова компанія, обзавівся бізнес-акселератором, який представлятиме пул стартапів у «Місті». Тобто з учасників екосистеми вони стали важливою частиною її інфраструктури.
Найочевиднішим показником зростання є те, що «Місто» дедалі більшає у розмірах. Порівняно з першим роком – у три рази. Але навіть при тому, що на ювілейний iForum було орендовано весь МВЦ, місця виявилося замало. Тому, на жаль, в останні два тижні доводиться відмовляти проектам, оскільки не вистачає місця. І це ж розмір «Міста» перевищує 1 400 м2!
– Які залишаються проблеми?
– Передусім – це проблема комунікації між проектами, комунікація всередині екосистеми.
Наука, бізнес, технології. Кожен росте в своєму обмеженому колі знайомих. Своєрідній затишній бульбашці. І ці бульбашки занадто рідко лопаються, відкриваються світу або хоча б своїм колегам по індустрії.
Медіа, які розповідають про технології, науку, бізнес, є і вони розвиваються. Це добре. За один рік видно, наскільки сильно вони розвинулися за кількістю і якістю публікацій.
Але мені як людині, котра жваво цікавиться всією індустрією хай-теку в Україні, не вистачає медіа, яке показало б усю індустрію. І бажано – виключно українську, щоб розуміти, хто тебе оточує. Із ким ти працюєш поруч.
Лишається ще проблема зацікавленості самих українців українськими продуктами. Як я й говорив, люди в Україні не цінують того, що мають. Можливо тому, що до ладу і не знають.
– Поділися історіями успіху проектів, якими ти пишаєшся.
– Я розповім одну історію, яка сталася у мене на очах. У Києві живе Марія Іжутова. У 2013 р., коли тільки з’явилися 3D-принтери споживчого рівня, Маша почала ними займатися. Пішла в цю справу з головою і за п’ять років побудувала найбільший в Україні магазин обладнання для 3D-друку 3DPrinter.ua. Коли вона тільки почала, то всі принтери були імпортні. Але вона вирішила, що треба робити українські. Не тільки з патріотичних міркувань, а більше з економічних, тому що реально тут зробити дешевше.
Спочатку вона запустила лінійку найпростіших 3D-принтерів. Корпуси з оргскла, механічні деталі надруковано на інших принтерах, а електроніка з Китаю.
Конструкція цих принтерів не сильно відрізняється від ЧПУ верстатів, які вже робили багато років до цього. З іншого боку, навіть таке просте обладнання дає зовсім інші результати, ніж отой-таки верстат для вирізання чого-небудь.
Так ось, вона вирішила підняти виробництво і почала з найпростіших принтерів. У перший рік існування «Міста» на стенді стояло 90% імпортних і максимум 10% українських. Коли я запитував у неї інформацію пару тижнів тому, то 90% продажів було за українськими принтерами. За чотири роки вона примудрилася не тільки побудувати розподілене по всій Україні виробництво, але випустила кілька лінійок принтерів. Від простих до дуже складних.
Я зсередини бачу, як це відбувається, скільки коштує, яких зусиль потребує. Але попри все у Маші вийшло побудувати компанію, яка починала з імпорту, а зараз успішно продає український продукт. При цьому вона щільно співпрацює в Україні з компаніями, які роблять пластик. Разом вони здійснили складене імпортозаміщення, про яке всі так багато говорять.
Але найбільше мене дивує сам підхід Маші до життя і ведення бізнесу. Маша – це людина, яка займається справою, в яку вона вірить і любить. Якось ще на початку нашого знайомства я зателефонував їй у якійсь справі та зайшла розмова про те, хто чим ночами займався. Я в ті часи просиджував ночі в харківському KHackerSpace, а ось Маша, як з’ясувалося, перебирала вдома 3D-принтери. Каже: «Надійшов принтер із Китаю, і, щоб його запустити і продати клієнтові якомога швидше, довелося розібрати, замінити пару дивних деталей і скласти заново. Паралельно огляд написала, не дарма ж розбирала». Я питаю: «І ти сама це робила?». Вона каже: «Ну так! А що я – викруткою і гайковим ключем не вмію користуватися? Години чотири – і все працює як годинник!». Після цього у мене вже не було слів. При цьому в Маші сім’я – чоловік і двоє дітей, вона керує бізнесом. Маша не інженер за освітою. Вона просто цікава, космічна людина. Побільше б таких зібрати в одному місці в один час. Тоді, думаю, «Місто майбутнього» буде не просто функціональним прототипом, а справжнім містом на мапі України.
