За прогрес наша цивілізація насамперед завдячує самовідданій праці мільйонів науковців по всьому світу. Щодня вони висувають гіпотези, розробляють теорії, майструють вражаючі експерименти. Дещо вдається, дещо ні. Але всі ці спроби, успіхи та невдачі об’єднує одне – жорстке слідування науковому методу. Пояснюючи простими словами, нове знання завжди народжується на основі накопичених поколіннями вчених попередніх знань і фактів.
Для справжньої науки дуже важливі межі застосування теорій, самокритичність та істина. Так, істина у природи – завжди одна, і наука – єдиний метод цю істину дізнатися. Але, що більш важливо для суспільства, така складна процедура наукового методу є компромісом між, з одного боку, успішним розвитком науки і техніки та, з іншого, відсутністю марного витрачання ресурсів і фатальних катастроф, що можуть статися внаслідок, наприклад, неправильних розрахунків.
Тобто справжня наука завжди у собі сумнівається і працює «на гальмах». І небезпека псевдонауки полягає навіть не в тому, що у звичайних громадян може скластися хибне уявлення про науковий метод чи виникнути віра в «теорії всього», «ліки від усього», «вічний двигун».
Псевдонаука, зрештою, вбиває.
У найкращому випадку – просто даремно витрачаються кошти і на орбіту запускають «Гравіцапу», як це сталося у Росії. («Гравіцапа» – назва рушія, який РФ випробовувала на борту супутника «Ювілейний» і який нібито мав безперервно працювати без викиду реактивної маси попри закони фізики. – Ред.)
У гіршому випадку – людей, наприклад, переконують відмовитися від науково обґрунтованого лікування на користь дивних маніпуляцій і теорій. Саме тому боротьба із псевдонаукою – це обов’язок науковця. Де-факто це наче клятва Гіппократа у лікарів.
